Home » Posts tagged 'подорожі'

Tag Archives: подорожі

Мова

Останні коментарі

    Директор ІГДГ Корнилій Третяк розповідає про своє перебування на антарктичній станції «Академік Вернадський»

    Доктор технічних наук, директор Інституту геодезії Львівської політехніки професор Корнилій Третяк належить до тих людей, які багато знають про крижаний континент не лише з літератури і телефільмів. Він відчув на собі холодний подих Антарктики, був безпосереднім учасником кількох експедицій на українській станції «Академік Вернадський», якій цьогоріч виповнюється 20 років. Напередодні ювілею ми зустрілися із професором Корнилієм Третяком, аби він розповів про свої мандрівки на шостий континент.

    – Пропоную розпочати нашу бесіду з географії і невеличкого екскурсу в історію.

    – Станція «Академік Вернадський», – розповідає Корнилій Третяк, – розташована на острові Галіндез Аргентинського архіпелага поблизу Антарктичного півострова. Перед тим, як розповісти про історію цієї станції, варто було б хоча б стисло згадати про дослідження Антарктики взагалі.

    Її початком вважають перші переходи до Південного полярзірканого кола, зокрема, плавання голландця Д. Геєрітца. Його судно у складі ескадри Я. Магіо 1559 року після шторму у Магеланській протоці несподівано втратило з поля зору інші кораблі й пішло на південь. Коли воно спустилося до широти 64 S, там була виявлена невідома «висока земля».

    Далі вагомий внесок у дослідження Антарктики зробив відомий англійський мореплавець Джеймс Кук. В результаті своїх плавань він писав: «Я не стану заперечувати, що поблизу полюса може бути материк або значна земля. Навпаки, я переконаний, що така земля там є…».

    Офіційно ж вважають, що Антарктиду відкрила у 1820 році перша російська антарктична експедиція на шлюпках «Восток» і «Мирный» під керівництвом Ф.Ф. Беллінсгаузена і М.П. Лазарєва.

    Не заперечуючи цієї версії, згадаймо, проте, один загадковий історичний факт. Існує так звана карта Пірі Рейса, яку знайшли 1929 року під час робіт над головним султанським палацом Топкапи. Пірі Рейс був турецьким адміралом і картографом. На його карті, датованій 1513 роком, змальовані береги Антарктиди й Америки. 1953 року копію цієї карти надіслали у Бюро гідрографії ВМС США знавцю стародавніх мап А.Х. Маллері. Він визначив використану картографічну проекцію. Дослідник зробив сітку, наклав карту Пірі Рейса на карту світу і отримав абсолютну збіжність. Для побудови подібної карти необхідно мати знання зі сферичної тригонометрії, яка була розроблена лише у ХVIII столітті. Крім того, це єдина карта XVI століття, де Південноамериканський континент розміщений правильно відносно Африканського. Ці факти можна вважати доказом обізнаності стародавніх картографів щодо існування Антарктиди.

    А коли розпочалося, так би мовити, стаціонарне освоєння цього континенту?

    – Із середини ХХ століття стартувало систематичне міжнародне освоєння Антарктиди. На континенті різні країни створюють постійні бази, що впродовж року виконують метеорологічні, геофізичні і геологічні дослідження.

    Як відомо, попередницею української станції «Академік Вернадський» була британська наукова база «Фарадей», заснована під час експедиції на Землю Грейама у 1934–1937 роках. Чому британці обрали саме цю групу островів? Її ще називають «Антарктичною Швейцарією». Там практично не буває вітрів і великих хвиль. У цьому екзотичному місці частенько зупиняються туристичні яхти. 1946 року тут сталася загадкова пригода. Коли прибула чергова сезонна експедиція, на місці не виявилося жодного сліду від дерев’яних будиночків, навіть дощечки не лишилося. Цілком ймовірно, що все це забрало цунамі. Адже неподалік розташована сейсмічно активна територія Чилі. Після цього випадку будиночок станції відновили, і сьогодні він є музеєм, яким опікуються українські полярники під постійним наглядом Британської Антарктичної служби.

    У 1954 британці розпочали споруджувати нову станцію на сусідньому острові Галліндез, яка отримала назву «Фарадей». Її головне призначення полягало дослідженні магнітного поля Землі, іоносфери та озонового шару. До речі, 1985 року на станції «Фарадей» вперше було виявлено озонову діру.

    Після розпаду Радянського Союзу 1992 року Росія оголосила себе правонаступницею усіх антарктичних станцій колишнього СРСР і відмовила Україні у передачі хоча б однієї з них. Хоча наша країна зробила чималий внесок у освоєння Антарктики. Думаю, не менше 20 випускників геодезичного факультету та Інституту геодезії Львівської політехніки у різний час працювали на антарктичних станціях, не кажучи вже про участь усієї нашої країни.

    3 липня 1992 року Президент України Леонід Кравчук видав указ про участь України в освоєнні Антарктиди. У листопаді 1993 року Великобританія поширила через свої посольства пропозицію передати станцію «Фарадей» одній з «неантрактичних країн». Такою виявилася Україна. До речі, обійшлася вона нам за символічну плату – всього один фунт стерлінгів. Принагідно скажу, що британці щороку на утримання цієї станції витрачали до 10 мільйонів фунтів.

    Спочатку сюди поїхали перші троє наших полярників, щоб вивчити доволі складне господарство. На станції все було автономне – вода, опалення, електроживлення. А в лютому 1996 року прибула перша повноцінна українська експедиція. Станція отримала нову назву «Академік Вернадський», і над нею підняли Державний прапор України.

    – Ви були першим із геодезистів Львівської політехніки, хто прибув на крижаний континент?

    – Ні. Першим там побував професор Глотов. Це було 2002 року. А разом з ним ми взяли участь в експедиції 2003 року. Відтоді я побував у Антарктиді чотири рази.

    – Яку наукову мету ставили перед вами?

    – Ми працювали за завданнями Українського Антарктичного центру, який тепер діє при Міністерстві освіти і науки України. Найперше завдання, яке ми постійно виконуємо, – це дослідження об’ємів льодовиків у часі. Спочатку використовували для цього наземні фотограмметричні методи. Останнім часом застосовуємо лазерне 3Dсканування.

    – У своїх попередніх інтерв’ю ви наголошували, що льодовики в Антарктиді неухильно зменшують свій об’єм. Ця тенденція не припинилася?

    – Ні, танення льодовиків триває. Інша річ, що в різні роки цей процес відбувається нерівномірно. Але глобальне потепління, спричинене різними факторами, зокрема й техногенними, триває.

    – Результати ваших досліджень передають в Український Антарктичний Центр?

    – Так. Але якщо навіть ми не їдемо в експедицію, продовжуємо опрацьовувати інформацію у себе в Інституті. За результатами наших досліджень видали монографію «Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики». За нашими матеріалами студенти захищають дипломні роботи. Десь у другому півріччі цього року вийде ще одна монографія «Структура та динаміка геофізичних полів Західної Антарктики».

    – 2015 року ви збиралися в Антарктиду, але поїздка не відбулася…

    – Особливо не шкодуємо, адже передбачали лише коротку перезмінку обслуговуючого персоналу станції. Але маємо надію, що наступного року наша група прибуде на станцію на триваліший період. Це дасть змогу вибрати кращу погоду для досліджень. Крім лазерного 3D-сканування, плануємо для дослідження льодовиків використати ще й безпілотні апарати.

     

    Коли в Непалі вирувала стихія …

    Logo_AudytoriaВладиславу Рябчію, доценту Національного гірничого університету, а нині докторанту Інституту геодезії Львівської політехніки, „пощастило“ побувати у Непалі саме у дні, коли країну струсонули два потужні підземні поштовхи. Днями він приїхав з Дніпропетровська до Львова, тож ми попросили його поділитися власним баченням цієї події.

    — Тибетом цікавлюся давно і це вже вдруге пробував потрапити туди, — розповідає Владислав Валерійович. — Вперше не вдалося через Китай, який якраз закрив кордон з Тибетом. Цього разу за планом ми мали піднятися на гору Кайлаш (духовне місце буддистів), що на території Тибету.

    Наша перша зупинка була в столиці Непалу — Катманду, куди ми прилетіли зранку 25 квітня. Ми піднялися в хол другого поверху п’ятиповерхового готелю, як раптом почули начебто легкий дзвін не то трамвая, не то шуму в метро, а через секунду відчули легку вібрацію. Перший поштовх був унікальний тим, що у високих амплітудах тривав десь близько 30 секунд. Я сидів у кріслі і коли хотів піднятися з нього, то не зміг: підлога „ходила“ ходуном в півметровому діапазоні. Під час поштовху горизонтально трясло так, аж попадало все, що стояло на столах і навіть стільці. На диво, у величезному акваріумі ні одна рибка не загинула (у мене вдома під час землетрусу загинуло два меченосці). Зміг піднятися десь наприкінці першої хвилини, коли все почало потроху заспокоюватися. З невеликою паузою у 2 — 3 хвилини поштовхи повторилися, але вже не такі сильні. Ми вирішили сховатися під балкою, хоча нам фактично нічого серйозного не загрожувало: всі будівлі з кінця 80-х років, не кажучи вже про сучасні, побудовані за сейсмологічними технологіями, і практично не були пошкоджені. Другий потужний землетрус ми відчули через кілька днів на п’ятому поверсі іншого готелю. Нас знову 30 секунд „поколисало“. Як довідалися згодом, Непал трясло в районі близько 8 тисяч кілометрів. Найбільше людей під час першого поштовху загинуло в Катманду. Другий приніс близько сотні жертв, майже тисячу було травмовано і пропало безвісти. А нещодавно довідався, що країну знову потрясло. Такої ситуації не побажаєш нікому.

    — Чи відчули паніку серед людей?

    — Паніки, як такої, я не помітив. Все населення організовано вийшло на рятувальні роботи. Їм допомагало багато країн. Ми ж найперше намагалися додзвонитися до рідних, щоб повідомити, що з нами все добре. 27 квітня влада Непалу відмінила націнки роумінгу для всіх іноземних операторів, а також зменшила плату за дзвінки у країні. А от Київстар знову нагадав нам, що дзвінки і есемески платні. Наступного дня, незважаючи на поштовхи, які повторилися, ми піднялися до Мавп’ячого монастиря, звідки добре було видно все місто. З цієї висоти ми побачили, як організовано йдуть рятувальні роботи, до якої долучилися військові гелікоптери і рятувальники з інших держав.

    — Чи бачили Ви рятувальників з України?

    — Ні, ми їх не бачили. Знали лише про приліт близько 20 журналістів. Крім цього, рейс чомусь прямував через Індію, обравши значно довший шлях, що разом з дальшими „пригодами“ обійшлося державі (як потім підрахували) у 7,5 мільйона гривень. Насправді, щоб вивезти стільки людей достатньо було 100 тисяч. Прикро, що журналісти передавали в Україну не зовсім достовірну інформацію з місця подій. До прикладу, писали, що над містом витає трупний запах. Насправді, була пошкоджена каналізація, від якої йшов неприємний запах, адже в технічному плані Непал — відстала країна. Люди гинули там, де будинки не були сейсмостійкі, в центрі міста руйнувань не було. В українських ЗМІ повідомили також, що внаслідок землетрусу була зруйнована найвища пагода у світі. Насправді вона не лише вистояла, а й навіть не зазнала його впливу.

    — Якою побачили країну у ці трагічні для неї дні?

    — Це красива, однак дуже бідна країна. Але європеєць тут спокійно може харчуватися у ресторані за 5 доларів (100 рупій). Тобто, там усе значно дешевше порівняно з Україною. Народ дуже відкритий, дружелюбний, чесний. Після середньої освіти чи коледжів молоді непальці продовжують свою освіту в Індії. Мало хто потім повертається додому, переважно залишаються в Індії, чи їдуть в інші країни.

    — Тож Вам і на цей раз не вдалося побувати в Тибеті?

    — Незважаючи на неприємності, яких завдала природа, поїздкою загалом задоволений. Ми, звичайно, могли полетіти додому відразу, але тоді втратили б майже тисячу доларів. Не всі на це погодилися, тому туристична фірма подбала про безплатну воду і харчування для тих, хто вирішив продовжити свою відпустку, організувала різні екскурсії. А через 5 днів ми відправились у пізнавальний тур в королівський Бутан. Цікава деталь: коли вперше приїхали в Катманду, про існування України тамтешній народ нічого не знав, а коли повернулись з Бутану (а це було 10 травня), непальці вже були добре обізнані з пригодами нашого „рятувального“ літака і достеменно знали, що є така країна, як Україна. На жаль, довідалися вони про неї не з кращого боку. Додому повернулися своїм рейсом. Прикро, що й цього разу не зміг побувати в Тибеті, але ця пригода не відбила в мене бажання таки потрапити туди іншим разом.


    Катерина ГРЕЧИН

     

    Українська Равенна

    Logo_Audytoria

    На кафедрі геодезії вже склалася традиція відвідувати різні куточки нашої країни, аби краще вивчити її історію, культурні традиції та насолодитись всіма барвами її мальовничої природи. Цього разу для нової пізнавальної мандрівки просторами України ми обрали Чернігівщину та Сіверщину
    Чернігів
    Саме тоді в Чернігівському інституті економіки і управління проходила міжнародна науково-технічна конференція „Новітні досягнення геодезії, геоінформатики та землевпорядкування — Європейський досвід”.
    Вперше кафедра геодезії майже у повному складі змогла взяти участь у роботі конференції.
    По дорозі з Києва до Чернігова ми звертаємо в містечко Козелець, окрасою якого є дивовижний собор Різдва Богородиці (1752 – 1763 рр.), з яким пов’язана історія життя останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Собор вирізняється витонченим ліпним декором і довершеністю форм, та особливе враження величі і неповторної краси має внутрішнє оздоблення Собору, зокрема його п’ятиярусний різьблений з липи іконостас.
    Перше, що відкривається погляду подорожнього на підїзді до Чернігова, — це мальовничі Болдині гори, увінчані золотоглавими храмами. Підносячись над заплавою Десни на висоту до 35 метрів і охоплюючи її широкою дугою, ці гори є природною домінантою чернігівського ландшафту.
    Чернігів — одне з найдавніших міст України, історія якого налічує понад 1300 років. Воно вразило нас кількістю храмів та їхньою величчю і залишило незабутні спогади про шедеври давньоруської архітектури ХІІ ст., які збереглися до наших днів.
    На малій Батьківщині Довженка
    Наш шлях пролягає через містечко Сосницю — батьківщину геніяльного режисера, засновника української національної школи кінематографії, письменника, художника Олександра Довженка.
    Через подвір’я в’ється стежина до музейної садиби… Тихо і спокійно… Насолоджуємося запахом трав… Ось і сад, де ростуть яблуні та вишні, грушки- спасівки, де були грядки з огірками та морквою, які з такою любов’ю описав письменник у своїх творах. Довженкова хата зустрічає нас ошатністю вишитих рушників, теплом спогадів від родинних речей та світлин. Привертає увагу колиска, над якою мати співала пісень чотирнадцятьом дітям, дванадцятеро з яких померло… Розповідь про життя і творчість Олександра Довженка закінчується переглядом одного з його фільмів.
    Новгород-Сіверський
    Вирушаємо в перлину давньоруської історії, де (за переказами) створено славнозвісне „Слово о полку Ігоревім”, — Новгород-Сіверський. Чудовими краєвидами, подихом сивої давнини зустріло нас 1000-літнє місто.
    Звідси, з берегів Десни, пішов походом на половців князь Ігор. На місці Ігоревого дитинця височить пам’ятник Бояну-співаку. А на крутому березі зачарованої Десни на невеликому постаменті стоїть Ярославна — дружина Новгород-Сіверського князя і здіймає руки в бік, куди рушили полки.
    Наприкінці XI століття за три кілометри від тодішнього Новгорода-Сіверського засновано Спасо-Преображенський монастир, що став одним з найбільших на Сіверщині і тепер належить до найдавніших. У північній частині монастиря зберігся склеп із похованням Олексія Розумовського — сина Кирила Розумовського. Живопис іконостасу церкви має особливу витонченість композиції рішень і мальовничих поєднань.
    З XVIII століття до наших днів у Новгороді-Сіверському збереглись Успенський собор, дерев’ яна Миколаївська церква та побудована в 1786 – 1787 рр. з нагоди проїзду через місто імператриці Катерини II Тріумфальна арка. Є в місті і будівлі в стилі українського бароко початку XX століття, які підкреслюють неповторну красу міста. Та найбільше вразили нас безмежні простори долини річки Десни.
    Глухів
    Глухів — остання столиця Гетьманщини. У центрі його збереглася Радна площа. Її центральною спорудою була Миколаївська церква, в якій присягали на гетьманство Данило Апостол у 1727 р. та Кирило Розумовський у 1750 р. У місті частково збереглася фортеця з мурованою Київською брамою. Місце гетьманської резиденції відзначає велична церква Трьох Анастасій.
    Хоча перша літописна згадка про Глухів датується 1152 роком, та згодом він зник з арени історії майже на 300 років. Відродження міста розпочалося в середині ХVІІ століття, а період його найбільшого розквіту — з 28 листопада 1708 р., коли Петро І розпорядився вважати Глухів резиденцією гетьманів і фактичною столицею України.
    Батурин
    Батурин — столиця гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи — місто з найтрагічнішою, мабуть, долею. Окрім Литовського замку — цитаделі Батурина — тут були муровані адміністративні та житлові будинки, великий гетьманський палац та п’ять великих храмів, чотири з яких побудовані коштом гетьмана Мазепи. Жодна з цих будівель не збереглася до нашого часу. У 1708 році за наказом Петра І московські війська на чолі з Меньшиковим вирізали від 6 до 7,5 тисяч мирних жителів та 5 – 6,5 тисяч козаків. За одну ніч місто перетворилося на криваве згарище. Уцілів лише один будинок, який стояв за межами фортеці, — резиденція генерального судді Василя Кочубея. Нині там музей.
    На території Батуринського державного історико-культурного заповідника „Гетьманська столиця” в 2008 році відтворено Цитадель Батуринської фортеці, на території якої стоїть пам’ятник жертвам батуринської трагедії. Кирило Розумовський заснував тут чимало великих промислових підприємств, збудував Воскресенську церкву та величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції. Сьогодні в рамках комплексної програми з відродження гетьманської столиці в Батурині проведено реставрацію палацу Розумовського та відкрито там музей, а також відновлено Воскресенську церкву — усипальницю останнього українського гетьмана. Та стерте колись з лиця землі европейське місто так і не відродилось у своїй колишній славі. Така була плата українському народу за його волелюбність та прагнення самостійности.
    Крути
    Остання на сьогодні зупинка — меморіял героям Крут. Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовности у боротьбі за незалежну Україну. Ще в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва було вирішено урочисто перепоховати тіла полеглих 28 вояків-студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто більше ніж на 70 років. В Україні вшанування героїзму української молоді під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення її незалежности. 29 січня 1991 року з ініціятиви Народного руху України, Студентської спілки, инших національно-демократичних організацій в Крутах встановлено березовий хрест. На державному рівні вшановувати пам’ять героїв Крут почали в Україні лише у 2004 році. У 2006 році Меморіял пам’яти героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участю Президента В. Ющенка.
    У маєтку графів Галаганів
    В останній день нашої мандрівки ми відвідали перлину садибної архітектури — палацово-парковий ансамбль „Качанівка” та маєток графів Галаганів у Сокиринцях.
    Сокиринський палацово-парковий комплекс створено на початку ХІХ століття нащадком відомого козацького роду Павлом Григоровичем Галаганом. Його син Григорій Павлович був високоосвіченою людиною, діячем української культури, меценатом. Він зібрав значну колекцію художніх творів, яка сьогодні є в Чернігівському художньому музеї, заснував на свій кошт у Києві приватний навчальний заклад. На той час Сокиринці були одним із культурних осередків України. Тут гостювали Т. Шевченко, П. Куліш, П. Чубинський. Саме завдяки Галагану світ познайомився з найталановитішим кобзарем ХІХ століття Остапом Вересаєм, якого Григорій Галаган викупив з кріпацтва. Сьогодні Сокиринці — столиця кобзарського мистецтва. Тут щороку відбувається Всеукраїнське „Вересаєве свято”.
    Формування архітектурного ансамблю та паркової зони у Качанівці розпочалось у 70-х роках ХVІІІ століття, коли садиба належала П. Рум’янцеву-Задунайському, генерал-губернатору Малоросії. Згодом упродовж 70-ти років маєток належав родині Тарновських. Своїми візитами садибу вшанували: М. Глінка, С. Гулак-Артемовський, М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Рєпін та багато инших знаменитостей. Тут М. Глінка написав частини до опери „Руслан і Людмила”, М. Гоголь уперше публічно прочитав повість „Тарас Бульба”, І. Рєпін зробив замальовки до своїх знаменитих „Запорожців”, Т. Шевченко писав свої геніяльні твори. Справжню славу садибі принесла колекція старожитностей, яку все життя збирав Василь Тарновський (молодший), а потім передав Чернігівському губернському земству для влаштування музею. Більша частина експонатів з колекції Тарновського, пов’язаних із життям і творчістю великого поета, стала основою створеного в Києві Національного музею Т. Г. Шевченка. На сьогоднішній день в Качанівці проведено зовнішні реставраційні роботи та частково відновлено інтер’єр кімнат, проводиться відновлення ландшафтів парку.
    …Втомлені, сповнені незабутніх вражень ми повертаємось додому. Багато-хто відкрив для себе нові сторінки історії нашого краю, дехто переглянув своє ставлення до начебто давно відомих фактів, але ніхто не залишився байдужий.

    Зоряна ТАРТАЧИНСЬКА,
    доцент кафедри геодезії
    Львівської політехніки

     

    Дорогами рідного краю

    Logo_Audytoria

    Замки і фортеці мають не лише історико-архітектурну вартість, але й просвітницько-культурне значення. І хоча вони вже давно втратили своє первинне функціональне призначення, а від більшости залишились тільки обвітрені, випалені сонцем і вмиті дощами руїни, їхня історія-доля і сьогодні вражає, хвилює, захоплює… Отож — дружний колектив кафедри геодезії вирушає в дорогу.
    Луцьк
    Знайомство зі шедеврами оборонного зодчества рідного краю розпочалося з Луцька — одного з найстаріших міст України. Перша літописна згадка про Лучеськ сягає 1085 р. Це був значний та укріплений торгово-ремісничий центр Київської Русі. Після приєднання Волині в середині XIV ст. до Великого князівства Литовського, Луцьк стає південною резиденцією його володарів та останньою столицею Галицько-Волинського князівства.
    Славетний і столичний — так називали волиняни Любартів замок у Луцьку в ХVI ст. Замок збудував великий князь Галицько-Волинської Руси Дмитро-Любарт у 1340-85 роках як державну столичну резиденцію. З часом замок став улюбленим місцем перебування великого князя Литви Вітовта. Саме тут узимку 1429 р. Вітовт приймав на з‘їзді дипломатичні посольства і монархів країн Центральної та Східної Европи, які вирішували найважливіші проблеми міждержавних відносин.
    Упродовж століть Луцький Верхній замок залишався могутньою фортецею, адміністративною, політичною і духовною столицею краю. У ньому діяв крайовий уряд, збиралися сейми і станові суди волинської шляхти. Знаменита замкова канцелярія створила і зберегла для України понад мільйон документів з її історії. Свого часу в ній працював і майбутній гетьман України Іван Виговський. Сьогоднішній архітектурний комплекс Луцького Верхнього замку охоплює В’їзну, Владичу та Стирову башти, сполучені мурами; будинок шляхетських судів XVIІІ ст.; повітову скарбницю поч. ХІХ ст., а також залишки соборної церкви Івана Богослова ХІІ ст. та князівського палацу XІV — XVI ст. У приміщенні повітової скарбниці функціонує музей книги; у будинку шляхетських судів — художній музей; у В’їзній вежі облаштовано експозиції кераміки, виробів з металу, меблів. У Владичій вежі ми оглянули арсенал і єдиний в Україні музей дзвонів. Стирову вежу використовували під архів замкової канцелярії, а у її підвалі була в’язниця.
    Олика
    Далі наш маршрут пролягав до Олики — містечка, яке розташоване біля злиття річок Путилівки та Осенища. Олика вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1149 р. Змінивши багато власників, у 1513 р. поселення переходить до Яна Радзивілла і на 400 років стає вотчиною маґнатів Радзивіллів.
    Замок в Олиці почав будувати Микола Радзивілл Чорний у 1558 р. Це один з перших на теренах України прямокутних замків бастіонного типу. Він витримав кілька облог. У 1702 році селище спустошили шведські війська під час Північної війни, але замок встояв. У XVIII ст. через нові методи воєнних дій замок втрачає оборонні функції і дедалі більше його використовують як палацову споруду.
    Дубно
    У вранішньому тумані, позолочене барвами осени, нас зустрічало славне місто Дубно — „козацького роду колиска, гніздов’я добра і краси, яскрава перлина волинська в короні Вкраїни-Руси”.
    Літописне Дубно відоме з 1100 року, це — одне з найдревніших міст Волині, яке було на перехрестях важливих історичних й політичних подій, торгових шляхів, центром духовного життя краю. Його розбудували князі Острозькі. Дубно ввібрало в себе всі риси середньовічного міста. Його опорою від ворожих нападів був замок. 1492 рік офіційно вважається датою спорудження Дубенського замку. Протягом свого існування замок не раз перебудовували й укріплювали. На початку XVII ст. князь Януш Острозький реставрував замок у стилі пізнього ренесансу. Тоді ж було добудовано два бастіони зі сторожовими вежами. Між старим городищем і новим замком пролягав глибокий рів, який при потребі легко заповнювався водами річки Ікви. Під замком було прокладено широкі кам’яні підземні ходи, куди під час ворожих нападів ховалися місцеві жителі зі своїм майном. Тут зберігалися запаси води і провізії для оборонців під час облоги. Замок жодного разу не здобули штурмом татари. Неушкодженим залишився Замок і під час Північної війни.
    У 1753 році князь Януш Сангушко, останній ординат володінь Острозьких, подарував Дубно Станіславу Любомирському. Пізніше Замок купила княгиня Єлизавета Барятинська, яка наприкінці ХІХ ст. продала його державній скарбниці. З того часу Замок належав різним військовим відомствам — частинам російської царської армії, австро-угорським військам, польським, німецьким, радянським. Сьогодні тут музей, який входить до складу Державного історико-культурного заповідника Дубна. На території замку знаходяться два палаци: князів Острозьких (там зберігалися цінні архіви князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків та Конєцпольських) та князів Любомирських.
    Кременець
    Наш шлях пролягає на південь — до Кременецьких гір, де в долині річки Іква та на схилах гір розкинулось місто Кременець. Маленька Волинська Швейцарія — саме так називають древній Кременець — невеличке містечко, що купається у чаші поміж гір, наповненій благодаттю. Бо як ще можна пояснити оцю незбагненну красу феєричних гірських ландшафтів, оксамитові барви лісів, парків та скверів… Кожен, хто бачить цю невимовну красу, наповнюється незбагненним почуттям духовної насолоди.
    Ось і сонце виглянуло і засяяли золотом бані церков, соборів, костелів та Богоявленського монастиря, а вдалині, зліва від дороги, здіймається стрімка Замкова гора з руїнами фортеці…
    Вперше Кременець згадується в Іпатіївському літописі у 1226 р. через те, що його фортецю не змогло взяти угорське військо. Не зміг взяти Кременецьку фортецю взимку 1241 р. і хан Батий, а у 1255 і 1259 рр. й инші орди монголо-татар. І тільки в 1261 р. Данило Галицький був змушений виконати вимоги мирної угоди з ханом Бурундаєм і знищити укріплення кількох міст, зокрема і Кременця.
    Після 1340 року, коли місто ввійшло до складу князівства Литовського, фортецю почали відбудовувати з каменю. Тривалий час цю видатну оборонну споруду ніхто не міг здобути. Завдяки неймовірним зусиллям і півторамісячній облозі в жовтні 1648 року Кременецький замок все ж здобули козацькі загони М. Кривоноса. З того часу твердиню вже не відбудовували.
    До наших днів збереглися башта з брамою, оборонні мури і багато загадкових історій та легенд про жорстоку володарку Кременецького замку польську королеву, велику княгиню Литовську Бону Сфорца…
    Вишнівець
    Спускаємося з гори Бони і прямуємо у Вишнівець — колишню резиденцію князівського роду Вишневецьких.
    Вишневецький замок розташований на місці оборонного замку 1395 року, який перебудував і укріпив у 1640 році Ярема Вишневецький. Після руйнування замку фортифікаційні елементи відновлено у 1705 році. У 1730-х роках Михайло-Сервацій Вишневецький, останній з роду Вишневецьких, збудував палац, який наприкінці століття реконструювали. Паралельно до головної забудови закладено парк. Оноре де Бальзак, який відвідав Вишнівець у 1848 році, назвав палац і парк „малим Версалем”.
    Під час двох світових війн палац було пошкоджено. Всі історичні і мистецькі цінності, коштовності у березні 1941 року вивезено до Москви. У 1949 році Вишневецький палац згорів. Згодом його відремонтвано, однак первісний вигляд, зокрема його внутрішнє убранство, не відновлено. Реставрація палацу розпочалася лише у 2005 році.
    Збараж
    Прямуємо далі — у Збараж. Історія міста розпочалась на Старозбаразькій горі, де впродовж двох століть існував середньовічний замок. У 1589 р. татари зруйнували замок і князі Збаразькі вирішили не відбудовувати його, а перебратися до нового поселення, яке виростало неподалік. Могутній Збаразький замок, який можна побачити і сьогодні, збудували протягом 1620-31 років останні представники роду князів Збаразьких — Юрій і Христофор. Влітку 1649 року замок був у центрі протиборства військ Богдана Хмельницького і Речі Посполитої.
    Після смерти Юрія Збаразького замок перейшов у володіння князів Вишневецьких, згодом — Потоцьких. У середині XVIII ст. відбулися зміни, які спричинили втрату фортифікаційної слави замку. Польські маґнати Потоцькі перетворили замок на звичайне феодальне помістя. Пожежа 1896 року та воєнні дії майже повністю знищили замок. Відбудова пам’ятки триває і досі.
    Нині в залах палацу діє краєзнавчий музей, працюють виставкові зали з тематичними експозиціями, картинною галереєю та музейними відділами.
    Вечоріє… Ми втомлені, але сповнені яскравих вражень і позитивних емоцій вирушаємо додому… А в планах уже нові подорожі…

      Доцент кафедри геодезії
    Львівської політехніки
      Зоряна ТАРТАЧИНСЬКА

     

    Свою Україну любіть!

    Logo_AudytoriaДуже часто можна почути, як українці, побувавши у далеких країнах, із захопленням розказують про свої подорожі, описуючи розкішні міста, готелі, ресторани. І мало хто задумується над тим, що, побувавши десятки разів у чужих краях, про чудові мальовничі куточки рідної землі знаємо в кращому разі з книжок. А наша Україна така велика і гарна! І щоб пізнати і вивчити її — треба вирушити в мандрівку! Саме так, як зробив колектив нашої кафедри.
    Полтавська земля прийняла нас розкішною щедрістю. Мені так сподобалася Полтавщина, що я ще довго згадувала запашний полтавський борщ і знамениті галушки. А дівчатка, які готували страви і доносили їх до столу, захоплювали нас полтавським балаканням і гостинністю.
    А зранку ми збиралися на Сорочинський ярмарок! Чоловіки у вишитих сорочках, полотняних штанах та у солом’яних брилях, жінки у вишиванках. Настрій у всіх піднесений! Потрапивши на ярмарок, мимоволі згадуєш гоголівські „Вечори на хуторі біля Диканьки” та Оксану, яка відправила Вакулу до цариці за черевичками. Бо Сорочинський ярмарок — то не просто ярмарок, де можна купити і продати, то ціле театралізоване свято! Потрапивши на нього, ти ніби перевтілюєшся у когось з героїв цього чудового твору.
    Чого тільки не було на ярмарку! І квітчасті вишиванки, і вироби з дерева, і плетені вироби з лози, і різноманітні прикраси, і ткані сорочки. А ще тут можна було посмакувати полтавськими варениками, солодкою випічкою, спробувати різних сортів винограду, випити смачної полтавської горілочки.
    Завітали ми в гості до нашого друга — геодезиста Леонарда Мазуркевича. Він не тільки фахівець з геодезії, а ще й чудовий господар, садівник — вирощує 39 сортів винограду.
    Після Полтавщини заїжджаємо на Черкащину. Канів — місто, де поховано Тараса Шевченка. Щоб піднятися до могили Поета, треба пройти велику кількість сходинок. Дехто пробує їх рахувати…
    Все як у „Заповіті”:
    Щоб лани широкополі,
    І Дніпро, і кручі
    Було видно, було чути,
    Як реве ревучий.
    На могилі Шевченка можна помолитися, подякувати Кобзареві за те, що він допоміг нам усвідомити себе українською нацією. Отож, співаємо „Реве та стогне…”, „Заповіт”… та рушаємо далі, щоб ще побувати і на батьківщині Тараса — в селі Кирилівка (тепер Шевченкове). Тут стоїть Шевченкова хата. Біліє між вишневими садочками. На подвір’ї поховано маму Тараса. Недавно про читала цікаву історію, що мати Шевченка попросила перед смертю поховати її біля хати, щоб вона могла бути ближче до своїх дітей і охороняти їх від усього злого.
    Умань. Кожен знає знаменитий парк „Софіївку”, закладений графом Потоцьким для своєї чарівної дружини Софії, тому не зупинятимуся на враженнях від краси цього одного із семи чудес України, тут варто таки бути.
    Наша мандрівка триває. Кам’янець-Подільський, фортеця, збудована у другій половині ХІV століття… Про неї ходять різні легенди. Особливо запам’яталася про Устима Кармалюка, якого було там ув’язнено.
    А на правому березі Дністра височить Хотинська фортеця. За словами екскурсовода, спочатку це була дерев’яна споруда. А вже у 40-50 рр. ХIII ст. тут змурували й першу кам’яну фортецю. Оборонні мури замку формують основне ядро цитаделі, котру було остаточно зведено у ХV ст., після реконструкції, проведеної за часів правління молдавського господаря Стефана III. Найвідомішою історичною подією, яка від булася під Хотином у ХVII ст., була війна між турками і поляками (1621 р.), які володіли тоді величезною територією України. У цій військовій сутичці вирішальну роль відіграли українські запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним.
    Дорогою через Тернопільщину дізнаємося від водія про Джуринський водоспад і, звісно, заїжджаємо туди. Милуємося, як грайливими потоками спадає донизу вода…

    Наталія ЯРЕМА,
    старший викладач
    кафедри геодезії
    Львівської політехніки
    P. S. Сьогодні зранку, поспішаючи на роботу, побачила оголошення про організацію поїздки для студентів та викладачів у Хотин і подумала: як це прекрасно, що молоді люди мають можливість пізнавати свій рідний край!

     

    Категорії новин

    Календар новин

    Листопад 2017
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    « Жов    
     12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    27282930  

    Опитування

    Скільки часу в середньому на день Ви витрачаєте на навчання після пар?

    Переглянути результати

    Loading ... Loading ...

    Свята

    Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

    Курс валют

    Вакансії

    Робота геодезист, землевпорядник, маркшейдер, фотограмметрист, робота
    jooble